Шукайте роботу, якої не захотіли б покинути, коли не мусили б працювати — уривок з книги «Бути лідером»

В видавництва «Лабораторія» виходить уривок книги Девіда М. Рубенштейна «Бути лідером. Мудрість від тих, хто змінив правила гри». Впродовж останніх п’яти років автор спілкувався з відомими лідерами та лідерками про їх життєві шляхи, прийняття рішень, невдач та змін. У книзі він зібрав найкращі інтерв’ю, а з ними — принципи та керівні філософії сучасних інноваторів. AIN.UA публікує уривок з книги.

Воррен Баффетт здобув світове визнання як найвизначніший інвестор у світі. Протягом майже 70-річної кар’єри Воррен заробив для інвесторів (зокрема і для себе) більше, ніж будь-який інший фінансовий менеджер в історії. Зараз йому 90, і він досі міцно тримається зі своєю основною інвестиційною «машиною» — Berkshire Hathaway, ринкова вартість якої становить понад трильйон доларів.

Серед усіх інвесторів із шанувальниками, охочими довідатися таємниці успіху, ніхто ніколи не міг зрівнятися з Ворреном Баффеттом. Годі й сподіватися побачити ще когось, здатного на щось, бодай віддалено схоже на те, що робить і зробив Воррен Баффетт, який, як він сам стверджує, досі щодня мчить на роботу, «вибиваючи чечітку».

Як почалася ваша бізнес-кар’єра у Вашингтоні?

Найкращим нашим бізнесом був автомат для пінболу «Монетна машина Вілсона». Так ми з партнером назвали компанію на честь нашої старшої школи. Ми ставили автомати в цирульнях. Цирульники просили із фліперами, що якраз з’являлися. Але ті автомати коштували по 350 баксів, тоді як старенька машина — 25. Ми завжди відповідали, що передамо прохання панові Вілсону. Треба сказати, той міфічний пан Вілсон був тим іще суворим чолов’ягою.

Чому ви подалися в Колумбійську бізнес-школу?

У бібліотеці Небраського університету в Омасі якось гортав каталоги і натрапив, що в Колумбії викладають Бенджамін Ґрем і Девід Додд. [1934 року Ґрем і Додд написали фундаментальну книжку «Аналіз цінних паперів» про те, що пізніше стали називати вартісним інвестуванням.] Я прочитав їхню книжку, але й гадки не мав, що вони ще викладають. Додд працював заступником декана. Ґрем просто приходив раз на тиждень читати лекції. Я написав Додду листа: «Шановний декане Додде, я думав, що вас і Бенджаміна Ґрема вже немає серед живих, але тепер, коли дізнався, що ви живі, дуже хочу навчатися в Колумбійському, якщо ви зможете посприяти моєму вступу».

Мабуть, ви досить гарно вчилися у Колумбійській бізнес-школі. Після випуску хотіли працювати у партнерській компанії пана Ґрема. Що із цього вийшло?

Це було неймовірно, адже я працював на свого героя. Але Бен збирався на пенсію через кілька років, тому я провів там усього півтора року. Проте щодня був у захваті від можливості працювати на нього.

Вам добре вдавалося вибирати активи за його формулою, тобто шукати компанії зі заниженою вартістю. Тепер у нас це зветься вартісним інвестуванням. Чи здавали ви собі справу, що в нього унікальні методи?

Коли я почав роботу в партнерстві, то, мабуть, міг цитувати його книжку краще за нього. Прочитав цю книжку багато разів. Ішлося радше про те, як він мене надихав, ніж про можливість дізнатися в нього щось нове.

Ви створили в Омасі партнерську компанію. Як вам вдалося залучити капітал? Люди про вас знали чи знали вашого батька? Звідки ви взяли гроші на перше партнерство?

Повернувшись в Омаху, я мав десь 175 тисяч доларів. Мені здавалося, що більше й не знадобиться протягом решти життя. На все вистачало. Я серйозно замислювався над продовженням навчання. Планував іти в правничу школу. Записався і прослухав кілька курсів у Небраському університеті в Омасі. Я й на думці не мав засновувати партнерську компанію. Проте за кілька місяців після приїзду в Омаху почали звертатися родичі: «Слухай, як нам інвестувати? Що нам робити?». Я відповів: «Повертатися до біржового бізнесу не буду, але в Нью-Йорку я працював у партнерській компанії Newman and Graham і можу створити схоже партнерство, якщо захочете». Проте, вертаючись, я не мав такого наміру. Це було у травні 1956-го, а в Омаху я приїхав наприкінці січня.

Скільки ви нашкребли грошей на перше партнерство?

Окрім мене, було семеро осіб, і вони вклали 105 тисяч доларів. Я вклав 100 тисяч. Отож ми почали з такої суми — 105 і 100, і я дав їм аркуш паперу, де визначив основні правила. Я сказав: «Якщо ви згодні, що в нас спільна позиція, якщо ми на одній хвилі, якщо ви це читаєте і згодні з цим, приєднуйтеся до партнерства. Вам необов’язково читати партнерську угоду, але ви мусите прийняти основні правила».

Ви купували акції. Та врешті згорнули те партнерство, тому що більше не могли знайти дешевих компаній або акцій на продаж?

Річ у тім, що з травня 1956 року до 1 січня 1962 року я заснував ще десять партнерств. Припустився помилки. Один мій приятель прочитав у газеті повідомлення про перше партнерство і спитав: «Що це?». І теж приєднався. Потім доєднався ще один з Вермонту. Тому я все створював окремі партнерства. Не мав ані секретаря, ані бухгалтера — нікого. Щоразу, придбавши акції, я ділив їх на 11 часток. Виписував 11 чеків. Я вів 11 комплектів книг обліку, подавав 11 податкових звітів.

І все це сам. Приймав доставку всіх тих акцій, бо хвилювався, що це чужі гроші. Тому йшов у банк і одразу відправляв усе. Але 1 січня 1962 року нарешті помудрішав і об’єднав 11 попередніх партнерств у компанію, яку назвав Buffett Partnership. Управляв нею до кінця 1969 року, а тоді розпустив.

Потім ви почали купувати більше акцій у межах Berkshire Hathaway? Нині це дуже відоме підприємство, бо це назва вашої компанії. Але воно було однією з найгірших ваших інвестицій, чи не так?

Жахливе, жахливе рішення.

Чому ви взяли для своєї компанії назву провальної текстильної фабрики? Чому згодом не змінили?

Тому що я прийняв нерозумне рішення. Мав необережність придбати доволі велику частку в Berkshire Hathaway. Вони закривали фабрики і використовували кошти для придбання акцій. Я це називаю «недопалковим» інвестуванням, де ви отримуєте одну безкоштовну затяжку. Я купив значну частку — близько 10 відсотків. Вони продали кілька фабрик. Виконавчий директор запитав: «За якою ціною ви пропонуватимете акції?». Я відповів, що одинадцять з половиною. А він сказав: «Добре». І потім надіслав тендерну пропозицію: одинадцять і три восьмих. Це мене дуже роздратувало. Тому я взяв і викупив контрольний пакет акцій компанії, що було жахливим рішенням.

Це сталося років 50 тому. Якби хтось був інвестором разом з вами тоді, коли ви купили Berkshire Hathaway, то за 50–51 рік отримував би десь 19–20 відсотків річних? Ніхто в історії інвестування не робив цього протягом такого

тривалого періоду.

Проте чимало людей робили це краще.

Чим ви пояснюєте те, що вам це вдалося? Що, на вашу думку, зумовило ваш успіх?

Ми купували компанії, які вважали достойними, за вигідними цінами, й доручали управляти ними хорошим людям. Ми також купували в Berkshire ринкові цінні папери. Із часом акцент змістився з цінних паперів на придбання компаній. Спочатку ми купували акції. Потім 1967 року я придбав місцеву страхову компанію за 8,7 мільйона доларів.

Раніше й зараз, проводячи аналіз, ви використовуєте комп’ютери? Чи лише друковані матеріали? Звідки раніше брали матеріали, щоб почитати про Washington Post? І як робите це зараз?

Майже так само, як раніше, хоча зараз можливостей поменшало. Я познайомився із Бобом Вудвордом, коли саме вийшла його книжка «Уся президентська рать» (All the President’s Men). Після виходу книжки він раптом розбагатів — йому тоді не було ще й 30. Ми зустрілися за сніданком чи обідом у готелі Madison [що у Вашингтоні]. Він спитав: «Що мені робити з усіма цими грішми?». Я відповів: «Інвестування — це як писати добрий репортаж. От уявіть, — кажу, — Бен Бредлі [тодішній випусковий редактор Post] приходить зранку і доручає вам з’ясувати: “Яка зараз вартість Washington Post Company?”. Що ви робите? Вам треба написати репортаж за місяць. Ви йдете брати інтерв’ю у телевізійників, газетярів і власників, намагаєтеся оцінити кожний актив».

Я пояснив: «Цим я і займаюсь. Пишу добрий репортаж. Більш нічого». Деякі репортажі я не здатний написати. Якщо ви мене попрохаєте написати репортаж про розкішну, але неприбуткову організацію, я не знаю, як про це писати. Але якщо попросите написати про вартість електричної компанії Potomac чи щось таке, це я можу. Цим і займаюсь щодня. Пишу репортаж, а потім його оприлюднюю.

Тобто ви берете річні звіти, читаєте їх. Так само як інші люди читають романи, ви читаєте річні звіти.

Так.

Підраховуєте вартість у голові? Не на комп’ютері?

Ні. Якщо треба порахувати до десятитисячних, він нікуди не годиться.

А зараз узагалі користуєтеся комп’ютером?

Користуюся для гри в бридж і пошуку. На роботі комп’ютера я не маю, але маю вдома.

Якщо хтось хоче з вами зв’язатися, може зателефонувати на смартфон чи мобільний телефон?

Ні, смартфон — для мене занадто смарт-технологія. [2020 року Воррен Баффетт повідомив, що нарешті має айфон.]

І комп’ютером користуєтеся рідко?

Одне з каверзних питань, яке ми порушуємо з Біллом Ґейтсом, коли робимо публічні виступи: «Хто більше часу проводить за комп’ютером, не враховуючи емейлів?». Відповідь: мабуть, я. Тому що я по 12 годин на тиждень граю за ним у бридж і також багато заходжу в пошуковик.

Мабуть, вам щодня дзвонять із пропозиціями: «Маю для вас угоду». Як часто такі пропозиції виливаються в придбання?

Мені не дзвонять щодня. Ми виробили доволі чіткі критерії, тож телефонують нам відносно мало. Коли хтось звертається,я зазвичай можу за дві-три хвилини сказати, наскільки ймовірна ця угода. Маємо всього пів десятка фільтрів, і компанія або проходить через них, або ні.

Мені розповідали, що ви отримали листа з Ізраїлю з проханням: «Чи не могли б ви розглянути мою компанію?». Якщо невідомий з Ізраїлю з власної ініціативи надсилає вам брошуру своєї компанії, яка ймовірність того, що ви погодитеся її купити? Адже ви таки її купили.

Так, ми її купили. Ми купили тоді 80 відсотків її акцій за 4 мільярди доларів. А пізніше викупили решту 20 відсотків.

Перш ніж купувати, ви літали до Ізраїлю глянути на компанію?

Ні, не літав. Сподіваюсь, компанія там на місці.

Нині вами захоплюються майже всі причетні до бізнесу: захоплюються історією ваших інвестицій, компанією, яку ви побудували, вашою чесністю і почуттям гумору. Яку спадщину ви б хотіли лишити після себе?

Я хотів би стати найстарішою людиною в історії. Мені подобається викладати. З мене вийшов гарний викладач, і щороку в мене випускається багато студентів. Я люблю навчати. Для цього й річні звітні доповіді. Це навчальний механізм.

Чи маєте ви ще щось у списку бажань, які треба встигнути здійснити в житті? Може, ви хотіли би ще десь побувати?

Список у мене виконаний. Знаєте, якщо я щось хочу зробити, то роблю. Гроші не мають для мене цінності. Час має цінність. Гроші, якщо йдеться про подорожі, придбання нерухомості, яхти чи ще чогось, не мають для мене цінності. Але вони потрібні багатьом іншим людям, тому і запроваджено «Клятву дарування».

Що вас мотивує досі керувати компанією? Адже більшість людей вашого віку грають у шафлборд чи б’ють байдики?

Та вони зазвичай цілий тиждень планують стрижку. Я маю змогу щодня займатися справою, яку люблю, з людьми, яких люблю. Що може бути краще?

Отже, ви сподіваєтеся працювати довіку?

Поки лишатимусь у здоровому глузді.

Чи можете ви наостанок дати пораду всім молодим інвесторам, які хотіли б стати, як ви?

Шукайте роботу, якої не захотіли б покинути, коли не мусили б працювати. Життя в нас, напевно, тільки одне. Не варто тинятися сновидою.

Зазвичай не має значення, чи заробляєте ви суму X чи 120 відсотків X, важливо насамперед те, чи з правильною людиною одружилися і чи знайшли справу, якою займалися б, якби не мусили працювати. Я маю таку роботу впродовж більш ніж 50 років. Мені пощастило доволі рано знайти те, що спрямувало мене на цей шлях.

Та не йдіть на компроміси, якщо можете цього уникнути, не переймайтеся тим, щоб цього тижня чи наступного місяця заробити якнайбільше. Коли я зголосився працювати на Бена Ґрема, то сказав: «Я працюватиму задарма». Шукайте роботу, яка вас заводить. Знайдіть своє пристрасне захоплення.

Источник: ain.ua

Читайте также

Вверх