Перемагають ті, хто адаптовує стратегію під себе. Як репортаж про COVID-19 став каталізатором наших проблем

Франческа Боррі — італійська журналістка, яка спеціалізується на темах Близького Сходу та висвітлює військові конфлікти у різних країнах світу цьогоріч на Lviv Media Forum розказала про свій досвід висвітлення пандемії. Нижче — переказ найцікавіших тез з її виступу. 

Про початок пандемії в Італії

«Я була першою з журналістів, хто застав початок пандемії в місті Бергамо — гарячої точки COVID-19. Я була першою з останніх, тих, хто встиг приїхати у місто до того, як його офіційно закрили на перший локдаун», — згадує авторка. 

Бергамо — за три години їзди від мого будинку. Як і багато з нас, тоді я думала, що вся ця історія з вірусом — роздута. Але потім я побачила труни на вулицях. Похоронні бюро не могли справитись з такою кількістю померлих. В один момент, кожні 3 хвилини та 35 секунд в Бергамо помирала людина. 

Сьогодні ми звикли працювати онлайн, мені не раз казали: «О, ти була в полі?». Але це звучить дивно. Де ще я мала би бути? Коли я приїхала у Бергамо, люди там помирали від ковіду вже протягом двох тижнів. Та проблема була не лише у тому, щоб висвітлювати те, що відбувається навколо. Розуміння чогось — недостатньо. Потрібно бути там. 

Отже, я почала висвітлювати ці події в новинах. Але чимало померлих насправді померли не від ковіду, — а радше від того, що уряд на той момент не зміг дати достойну відсіч коронавірусу. 

Через наказ не перенавантажувати госпіталі деяких пацієнтів відправляли додому. А сімейні лікарі не мали достатніх інструкцій щодо того, як вони мають діяти та яке лікування мають виписувати хворим. Тож усе, що вони радили приймати — Тайленол (Парацетамол). Виписали б щось інше, і у випадку смерті вони б  опинилися в суді та відшкодували збитки. 

Чи було це важко зрозуміти? Чи було важко бачити те, що навколо тебе? Насправді важливо було знаходитися там і висвітлювати те, що відбувається, аби це не повторилося. Аби попередити другу хвилю. 

Це був початок, вірус ще не був досліджений, тому мені, як і всім, було страшно. Я перебувала там три місяці — не три дні, а три місяці — і до цих людей ніхто не приїжджав. 

Про коронавірус у світі

Після висвітлення подій в Бергамо я вирішила попрацювати над дослідженням теми ковіду у світі. Почала з Великої Британії, а потім побувала в різних країнах.  

Досліджуючи пандемію, я зацікавилася не так дослідженням самого вірусу, як його роллю як каталізатора, що вийняв назовні всі інші проблеми — те, що раніше залишалося «за кадром», тобто всі ці соціальні та політичні аспекти. 

З усіх країн, де я була, найбільше мене вразила Південна Африка. Станом на серпень 2021 вакциновані там лише близько 5% населення, а найпоширенішим методом лікування коронавірусу й досі залишається імбир та часник. І поки ми думаємо, що нам вже час вакцинувати підлітків, в інших країнах досі не можуть забезпечити вакциною навіть своїх власних медпрацівників. 

Швеція — єдина країна, яка досі не вводила локдаун. Там діють певні рекомендації, яких всі дотримуються. У Стокгольмі усі тримали дистанцію 2 метри один від одного, а минулого року, в той час, як інші країни закривали свої кордони, першою ініціативою по боротьбі з ковідом стало соціальне забезпечення — субсидії. Швеція — та країна, яка має власну стратегію протидії ковіду. І ця стратегія працює. Завдяки їй країні вдалося мінімізувати соціально-економічні наслідки пандемії для себе.

Зараз я висвітлюю вплив коронавірусу на Південну Америку. А на Медіафорум я прилетіла із Туніса, — країни, в якій президент «заморозив» дію парламенту, заявивши про відставку прем’єр-міністра та позбавивши недоторканності всіх депутатів. Але навіть у таких умовах в країні не забувають про заходи безпеки під час пандемії: там діє 14-денний карантин для всіх, хто в’їжджає в країну, включно з тими, хто вакцинувався двома дозами. 

Про принцип роботи репортера

Жодна газета не може дозволити собі наукового кореспондента, адже наш науковий кореспондент тепер — це Вікіпедія. Йдеться не тільки про ресурси, не тільки про журналістику — мова про журналістів. Адже ми описуємо. Тільки описуємо.  

До прикладу, висвітлюючи конфлікт між Ізраїлем та Палестиною, ми телефонуємо експертам і даємо слово людям з обох боків.   

У випадку з коронавірусом з одного боку тут експерти, які говорять, що все так і є насправді, а з іншого — ті, хто каже, що це афера. З одного боку — ті, хто рекомендує вводити локдаун, а з іншого — ті, хто виступає проти цього. Хтось робить якусь заяву, а хтось її заперечує. Хаотично, чи не так? Працювати в таких умовах досить важко. 

Наша роль — не зробити інтерв’ю з кимось, хто скаже, що йде дощ, а потім з кимось, хто каже, що дощу нема. Наша роль — це відкрити двері, вийти та поглянути на власні очі, якою є погода на вулиці. 

Під час висвітлення пандемії ми всі фокусувалися на тому, що відбувається з пацієнтами, на госпіталях, на тих, хто потребував інтенсивної терапії, на смертях, на забезпеченні кисневими балонами тощо. Але забули про одну важливу річ: як уникнути потрапляння в ці госпіталі. Ми не зосередились на тих, хто планував вийти з цих лікарень. А це і була та історія, яка могла б змінити хід подій та вплинути на розгортання другої хвилі. І на третю, і на четверту хвилі також. Що ще? Історії лікарів, які продовжують працювати. Питання, яке тоді постало переді мною — як зробити так, щоб ці історії сприймали правильно.

Як на мене, додаткова місія журналістики — не просто писати щось, а й критикувати. Ми тут для того, щоб виступати в ролі свідків. Наша роль — думати, перевіряти та переперевіряти. Так, у випадку з коронавірусом, коли ти відкриваєш умовні двері, щоб подивитися на погоду за вікном і бачиш там туман, ти береш і описуєш туман. Я маю на увазі, що на початку пандемії ніхто достеменно не знав, які наслідки має цей вірус, як довго все це триватиме. Тобто картинка дійсно виглядала туманно. 

Про моральний вибір

Чому коронавірус такий непередбачуваний? Чому пандемія зачіпає по-різному не тільки різних пацієнтів, а й, наприклад, різні країни? Складно зрозуміти природу вірусу, аналізуючи тільки пацієнтів. Так само складно робити масштабні висновки про пандемію, аналізуючи події тільки в одній країні. Треба побачити більше. Адже це і є наша робота — вийти на вулицю і побачити, якою є погода. 

Журналістика — це часто і про моральний вибір. Я маю на увазі ту історію про три місяці, протягом яких ніхто не приїхав висвітлювати події в Бергамо. Працюючи там, я боялася, як і всі інші. Але питання не в тому, чи історія — небезпечна. Питання в тому, чи варта історія небезпеки та ризику. Звісно ж, Бергамо було варте ризику. Але ніхто так і не приїхав. Кажучи це, я маю на увазі не лише журналістів, а й міністрів, політиків та членів парламенту. Навіть єпископи — і ті не приїхали. 

Я зупинилася неподалік від Бергамо, у невеликому містечку Альцано — там, де померла перша жертва коронавірусу. Там, де для Італії все почалося. І в моїй уяві образ пандемії — це не лікарі в білих захисних костюмах, а вид, що відкривається на Альцано з оглядового майданчика на горі. Це безлюдні вулиці та порожні будинки, власники яких померли. 

Коли вийшов один із моїх матеріалів, я чула на свою адресу, що це — фейк. Мені навіть довелося зробити селфі, щоб довести, що я дійсно знаходжуся там. Я знаходила під дверима моєї оселі цукерки, печиво, одного разу навіть шкарпетки. Адже коли я прибула в Бергамо, то не планувала залишатися там на тривалий час. 

Ця подорож була фізично та психологічно дуже нелегкою. Я була виснажена. До цього подібний досвід я мала в Сирії. І зовсім не очікувала, що мені доведеться пережити щось подібне всього в годинах їзди від Мілану. Покидаючи Алеппо, ми були спустошені та виснажені, але казали собі, що більше не хотіли б ніколи допустити нічого схожого. 

Матеріал підготовано у межах VIII Lviv Media Forum, який реалізовується за підтримки Українського культурного фонду. Його зміст є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію Українського культурного фонду.

Источник: ain.ua

Читайте также

Вверх