Наукові поради про те, як досягнути професіоналізму — уривок з книги «Шлях до вершини»

У видавництва «Наш формат» виходить український переклад книги Роберта Пула та Андерс Ерікссон «Книга «Шлях до вершини. Наукові поради про те, як досягнути професіоналізму». У ній автори доводять, що вершини може досягти будь хто — таємниця криється у здатності обрати правильну модель навчання і вмінні сконцентруватися на потрібних навичках. AIN.UA публікує уривок з книги.

Ні, правило десяти тисяч годин працює аж ніяк не завжди

Результати нашого з Ральфом Крампом і Клеменс Теш-Ремер дослідження берлінських студентів-скрипалів було опубліковано 1993 року. Цей експеримент викликав значний інтерес у дослідників природи фахової майстерності, і чимало інших науковців, далі розробляючи цю тему, багаторазово посилалися на нього. Але лише після 2008 року, коли було опубліковано книжку Малкольма Ґладвелла «Виняткові люди» (Outliers), про наше дослідження заговорили поза спільнотою науковців.

Розмірковуючи про природу найвищих досягнень у професійній галузі, Ґладвелл запропонував ефектне формулювання: «правило 10 тисяч годин». Згідно з цим правилом, щоб досягти майстерності в більшості сфер діяльності, людині треба присвятити заняттям 10 тисяч годин. Так, ми справді називали цю цифру, коли повідомляли, скільки часу присвячував самостійним заняттям середній студент-скрипаль до досягнення 20-річного віку. Ґладвелл також підрахував, що The Beatles награли близько 10 тисяч годин, виступаючи в Гамбурзі на початку 1960-х, а Білл Ґейтс витратив приблизно стільки само часу на заняття програмуванням, перш ніж зумів заснувати й вивести в лідери компанію Microsoft. Отже, припустив Ґладвелл, це правило можна застосувати практично до будь-якої сфери діяльності — людина не досягне майстерності, поки не присвятить практиці близько десяти тисяч годин.

Вислів звучить дуже привабливо і, головне, його легко запам’ятати. Якби наші студенти-скрипалі до досягнення 20 років награли не 10, а, скажімо, 11 тисяч годин, це не звучало б так ефектно. До того ж «правило 10 тисяч годин» таке миле нашому вухові, бо люди схильні всюди виявляти простий причиново-наслідковий зв’язок: присвятив справі 10 тисяч годин — став майстром.

Хоча це «правило» — чи не єдина річ, яку багато людей нині знають про вплив практики на здобуття майстерності, та, на жаль, воно не працює. (Утім є один важливий аспект, у якому Ґладвелл таки не помиляється — та про це трохи згодом).

По-перше, немає нічого особливого чи магічного в цифрі 10 тисяч. Не погрішивши проти істини, можна було б процитувати й інші наші дані: наприклад, те, що до 18-річного віку найкращі студенти присвячували заняттям зі скрипкою в середньому 7400 годин.

Але Ґладвелл вибрав саме загальну кількість годин практики скрипалів до 20-річного віку, бо це кругле число справляло ефектніше враження. Та насправді хоч у 18, хоч у 20 років наші студенти були ще дуже далеко від вершин скрипальської майстерності. Так, це були найкращі студенти, які подавали надії й мали шанси досягти неабияких кар’єрних висот, та все ж на час нашого дослідження перед ними лежав ще довгий шлях до успіху. Вік піаністів, які виграють міжнародні конкурси, зазвичай становить близько 30 років, тож на час свого тріумфу вони мають за плечима приблизно 20–25 тисяч годин практики. Як бачимо, це як мінімум удвічі більше, ніж 10 тисяч.

У різних галузях потрібна різна кількість часу для здобуття майстерності. Стів Фалун свого часу став світовим чемпіоном із запам’ятовування цифрових ланцюжків, присвятивши тренуванням лише близько 200 годин. Не знаю, скільки часу приділяють тренуванню пам’яті нинішні чемпіони із запам’ятовування цифр, але, гадаю, що значно менше, ніж 10 тисяч годин.

По-друге, 10 тисяч годин гри на скрипці до 20 років — це був середній показник серед найкращих студентів. Половина студентів із групи «зірок» до свого 20-річчя не мала за плечима 10 тисяч годин практики. Ґладвелл не зрозумів цього й припустився помилки, стверджуючи, що всі скрипалі у групі «зірок» награли на скрипці понад 10 тисяч годин.

По-третє, Ґладвелл не розмежовує виважену практику, яку ми враховували, досліджуючи студентів-скрипалів, і будь-яку діяльність, яку можна трактувати як «практику». Приміром, він ілюструє своє «правило 10 тисяч годин» прикладом The Beatles, які в період між 1960 і 1964 роком мали напружений графік виступів у Гамбурзі. Згідно з Ґладвеллом, вони виступали там 1200 разів і кожен виступ тривав вісім годин, тож сукупно це складається приблизно в 10 тисяч годин.

У найбільш вичерпній біографічній книжці про музикантів гурту Tune In, опублікованій 2013 року, її автор Марк Л’юїсон бере ці підрахунки під сумнів і, спираючись на ретельний аналіз, називає принципово іншу цифру: приблизно 1100 годин виступів. Отже, The Beatles зажили світової слави, й близько не сягнувши бар’єра в 10 тисяч годин. Утім тут є й інший, ще важливіший аспект: виступи — це не те саме, що практика. Справді, після численних виступів у Гамбурзі гурт напевне став грати краще — здебільшого завдяки тому, що вони щовечора виконували ті самі пісні й бачили, як публіка реагує на них — а отже, могли вносити корективи й відточувати виконання.

Та концертний виступ, коли виконавець націлений на те, щоб якнайкраще донести пісню до публіки, аж ніяк не можна прирівняти до зосереджених занять, спрямованих на виправлення конкретних недоліків і вдосконалення конкретних навичок — тобто до того типу практики, який ми вивчали у берлінських студентів-скрипалів.

Варто також узяти до уваги слушний аргумент Льюїсона, що своїм успіхом The Beatles завдячують не майстерному виконанню пісень інших авторів, а створенню власних композицій, які стали самобутнім явищем у тогочасній популярній музиці. Отже, якщо оцінювати успіхи The Beatles із погляду набуття практичних навичок, то треба передовсім з’ясувати, яка саме діяльність Джона Леннона і Пола Маккартні сприяла розвиткові й удосконаленню їхньої майстерності як авторів пісень. Навряд чи численні години публічних виступів допомогли цим двом навчитися писати кращі музику й тексти пісень, тож пояснення успіху The Beatles треба шукати деінде, а не в гамбурзьких клубах.

Слід чітко розрізняти виважену практику, націлену на досягнення конкретної мети, і звичайну практику, бо остання аж ніяк не завжди веде до вдосконалення майстерності. Якщо узагальнити, то виважена практика весь час має перед собою певну мету й передбачає діяльність (як правило, самостійну), яка відповідає індивідуальним потребам та націлена на подолання недоліків і вдосконалення конкретних навичок, потрібних для підвищення майстерності.

Нарешті, ще одна проблема із «правилом 10 тисяч годин» — хибне уявлення, що практично будь-хто може стати експертом у певній галузі, присвятивши їй 10 тисяч годин практичних занять. Треба сказати, що нічого такого Ґладвелл не обіцяв, але багато хто потрактував його тезу саме так. Наше дослідження аж ніяк не давало підстав для таких висновків. Щоб випробувати це припущення, треба було б узяти групу з випадково відібраних людей, налаштованих навчитися грати на скрипці; дочекатися, поки за плечима у кожного з них буде по 10 тисяч годин виваженої практики, а тоді оцінити результати.

Що стосується нашого дослідження, то воно лише показало, що серед досить вправних скрипалів, яких прийняли до престижної музичної академії, студенти-«зірки» витратили за своє життя більше годин на самостійні заняття скрипкою, ніж просто добрі студенти, а добрі — більше, ніж посередні.

Утім один висновок Ґладвелла є цілком слушним, і він вартий того, щоб його повторити: щоб досягти майстерності в будь-якій галузі, де є історія й усталені традиції засвоєння навичок, слід докладати величезних зусиль упродовж багатьох років. Можливо, це буде більше чи менше 10 тисяч годин, але в будь-якому разі — багато.

Ми простежили це на прикладі шахістів і скрипалів, та дослідження підтверджують слушність цього висновку в нових і нових галузях. Прозаїки і поети часто пишуть понад десять років, перш ніж створити книжку, яка приносить їм славу. Те саме стосується й науковців: їхню найважливішу працю зазвичай віддаляє від першої публікації десятиліття, а то й більше часу — і це ще не рахуючи років навчання, що передували тій першій публікації. Психолог Джон Геїс, який вивчав композиторів, з’ясував: від часу, коли людина починає брати уроки музики, до моменту, коли вона створює справді майстерний музичний твір, минає в середньому близько двадцяти років, але ніколи не менше десяти.

Отже, теза Ґладвелла про «10 тисяч годин практики» охоплює засадничу істину — що в багатьох сферах людської діяльності, щоб стати одним із найкращих у світі, треба довго, дуже довго навчатися — і надає їй яскравого образу, який легко запам’ятовується. І це добре.

З другого боку, наголос на тривалих і наполегливих зусиллях, потрібних для успіху в таких висококонкурентних сферах, як музика, шахи чи академічні дослідження, відвертає увагу від іншого й, на мою думку, важливішого висновку нашого дослідження студентів-скрипалів. Коли ми кажемо, що треба вкласти в якусь справу 10 тисяч (чи називаємо якусь іншу, але все одно велику цифру) годин праці, щоб набути майстерності, то тим самим наче наголошуємо на складності завдання.

Можливо, окремі ентузіасти з натхненням сприймуть такий виклик: «Усе, що я маю зробити, — це присвятити цій справі 10 тисяч годин! І я стану одним із найкращих!». Та все ж більшість людей сприйматиме цю тезу як стоп-сигнал: «Треба аж 10 тисяч годин, щоб навчитися робити цю справу добре? Ні, я не буду й братися». Як каже Песберт у популярному коміксі «Ділберт», «якщо ти готовий витратити на якусь одну справу 10 тисяч годин — у тебе проблеми з головою».

Прикро, що через неправильний акцент у багатьох людей сформувалося дещо спотворене розуміння суті. Я ж бо вважаю, що головний висновок сучасних досліджень природи майстерності полягає зовсім в іншому. Якщо застосовувати правильну методику, кожна людина може досягти величезних успіхів практично в будь-якій галузі людської діяльності. Присвятіть якійсьсправі кілька сотень годин — і ви майже напевне суттєво поліпшите свої навички. Згадайте, якого значного прогресу досяг Стів Фалун завдяки 200 годинам тренувань пам’яті. Звичайно, ви ще будете новачком, але зможете рухатися вперед і сягати дедалі вищого рівня майстерності. Як далеко ви зайдете — залежить тільки від вас.

З цього боку «правило 10 тисяч годин» можна тлумачити зовсім інакше. Щоб стати одним із найкращих у світі скрипалів, шахістів чи гольфістів, ви маєте виділити заняттям цією справою 10 тисяч, а то й більше годин, бо саме стільки часу присвятили розвитку своїх умінь найкращі професіонали, на яких ви рівняєтеся або з якими хочете змагатися. Отже, якщо ви справді хочете увійти у світову еліту в цих висококонкурентних галузях, рецепт один: тисячі й тисячі годин тяжкої й зосередженої праці.

На шляху вдосконалення немає кінцевої точки, бо немає найвищої вершини майстерності, за якою додаткові зусилля вже не дають результату. Принаймні дотепер не виявлено межі можливостей у якійсь певній галузі. Навчальні методики стають дедалі досконалішими, й завдяки цьому професіонали в усіх сферах людської діяльності беруть щораз нові й нові висоти та піднімають планку можливостей дедалі вище. І ніщо не вказує на те, що цей процес зупиниться. Кожне наступне покоління розширює наші уявлення про те, на що здатна людина.

Источник: ain.ua

Читайте также

Вверх