From now on: чому журналістика важлива для кожного з нас

Журналістика цього року була на 6-му місці за кількістю поданих заяв абітурієнтів — майже 35 тисяч заяв. Вона обігнала навіть ІТ. Журналістка Мирослава Барчук вважає, що усі ці молоді люди так масово подаються в журналісти оскільки вірять, що в журналістики є майбутнє.

Публікуємо найцікавіші цитати Мирослави Барчук з виступу на відкритті Lviv Media Forum 2021. 

Я вірю в гасло цьогорічного Медіафоруму: Real journalism matters [still]. Мені б хотілося додати: from now on. 

2020 рік. Ми вільні люди у вільній країні. І постає абсолютно інша проблема, пов’язана не з несвободою, а якраз зі свободою. Виснаження слів і змістів. Надважливих понять, які раптом стали лише потрясінням повітря. «Страшні слова, коли вони мовчать».

Минулої осені під час інформаційної кампанії #цінаслова, яку проводили разом Премія Ґонґадзе та Львівський Медіафорум, мені подумалось про те, що найвищу ціну ми платимо тоді, коли слова і поняття здевальвовані. Коли поступово і непомітно високі поняття стають випотрошеною оболонкою, порожньою шкарлупою. Ці слова стає якось незручно вживати. І ми уникаємо цих понять або мусимо говорити з певною долею іронії, брати в лапки в постмодерністський спосіб.

Ціна повернення значення цих слів — дуже висока. Це повернення відбувається у межових ситуаціях, перед лицем смерті, випробувань, сильних потрясінь. Коли хтось платить за ці поняття кров’ю або життям.

В певний момент я зрозуміла, що справді існує зв’язок між знеціненням слів і морально-етичними кризами, які переживає суспільство. Тобто ці кризи спочатку проявляються в мові, а вже потім, в реальному житті, обертаються серйозними викликами й катастрофами: обранням на демократичних виборах цинічних людей для яких країна — лише ресурс, втратою територій, руйнуванням державних інституцій, багатьма іншими бідами.

Для мене наша професія все більше нагадує медицину. Іноді мені здається, що вона повинна бути складовою системи охорони здоров’я, принаймні ментального здоров’я точно. Тому що величезна частина проблем — неврозів, депресій, тривог та апатії суспільства — є наслідком картини світу, яку створюємо для суспільства ми, медіа. Я згодна з Андрієм Куликовим, що кожен відповідальний журналіст дотримується давнього принципу медичної етики, який приписують Гіппократу: не нашкодь.

Іноді паралелі стають просто буквальними. Наприклад, дезінформаційна кампанія щодо протиковідних вакцин. Подолання цього виклику стало викликом і для медіа, і для системи охорони здоров’я, і для політики.

Правда десь посередині або чому важлива журналістика? 

Минулого року Тімоті Снайдер дуже тонко відчув і описав, як пов’язані політика і фізичний біль у книжці «Наша недуга». Зокрема він розповідає і про те, що через завантаженість і неефективність системи охорони здоров’я в США у 90-х постав такий феномен як «опіоїдні епідемії». Це практики, де лікарі замість «включеності», уважності до пацієнта і лікування, просто виписують знеболювальні. Це призводить до залежності мільйонів людей від цих анальгетиків. Він каже, що, наприклад, на містечко у 80 тисяч мешканців у штаті Огайо було за рік виписано 10 мільйонів доз опіоїдів. І ось, Снайдер пише, що відчай, залежність від ліків та біль впливають на політику. Жителі місцевостей, які переживали кризу громадського здоров’я та перебували в цій «опіоїдній кризі», особливо активно голосували за Трампа. Він каже: «Голосування з відчаю зрозуміле. Зневірені, озлоблені виборці передовіряють опіку над собою і родиною, голосуючи за політиків, які торгують болем».

Чи не те саме відбувається з засобами масової інформації? Чим більше невротизоване суспільство, чим більше воно накачане агресією з традиційних та інтернет-медіа, тим більше ми усі стаємо жертвами такого голосування — голосування-помсти, передоручення опіки над собою політикам, які торгують болем. Як і писав Снайдер.

Соціологія показує, що центральні українські телеканали таки залишаються найбільш популярним джерелом інформації для більшості українців — за різними даними їх дивиться більша частина населення. І дивиться саме та частина населення, яка найактивніше йде голосувати на виборах.

Дані Світового дослідження цінностей показують, що багато українців мають менталітет «виживання», який сприяє їхньому баченню світу з точки зору антагоністичної гри. Якщо ти мало що можеш контролювати навколо себе, ти схиляєшся до думки, що світом керує «міровая закуліса». І тому в нашому суспільстві медійні кампанії з дезінформації щодо Заходу такі ефективні.

Скажемо чесно, в умовах країни, де медіа переважно не є бізнесом, а є складовою політичної корупції, коли власник фінансує своє медіа заради власного політичного впливу, тисячі співробітників цих медіа обирають не між правдою і неправдою, не між добром і злом, а між тим, яке можливе зло або напівправда є для них прийнятнішими, якого із власників. Тому моральні принципи й мірки тут застосовувати складно, це частина реальності, й це зрозуміло. Саме тому часто постає проблема під назвою «правда десь посередині».

І ось тут я хочу сказати про лукаву «мудрість», яка є чи не найефективнішою зброєю в інформаційній війні. «Правда посередині» — це добре прикриття, але в більшості випадків правда там, де правда.

В цей момент до студії зайшов Саша Даруга, головний режисер каналу, сів біля мене на диванчик і сказав: «це все пусте, головне — розуміти, для чого ти тут, в кадрі». Цю пораду я досі вважаю однією з найцінніших у професії. Розуміти, для чого ти тут. Що ти тут робиш.

Розуміти, що відбувається із суспільством, які травми воно несе, яким вразливим воно є; що після ХХ століття, коли народ чудом вижив, ми зараз вилазимо з-під завалів, обмацуємо себе й обтрушуємося, пробуємо «бути тими, хто робить, а не тими, з ким роблять». Не треба бити по найчутливіших місцях в цей момент.

Розуміти, який колосальний рівень недовіри є в цьому суспільстві і які є наслідки та перспективи цієї неподоланої недовіри. Пробувати не множити, а долати цю недовіру.

Розуміти, що справжнє позитивне та конструктивне приходить повільно. Його треба довго, наполегливо й терпляче ростити. Культивування всього складного — ідентичності, відповідального громадянського суспільства, інститутів, самої культури — завжди повільне. Тому треба запастись терпінням.

Так чи інакше я вірю, що у нас нема іншого виходу, як шукати способу настроювати правильну оптику для суспільства, де факти, правда знову стають важливими, де до них з’являється довіра, де у світовій війні з реальністю ми — на боці реальності.

Матеріал підготовано за мотивами виступу Мирослави Барчук у межах VIII Lviv Media Forum, який реалізовується за підтримки Українського культурного фонду. Його зміст є виключною відповідальністю організаторів і не відображає позицію Українського культурного фонду.

Источник: ain.ua

Читайте также

Вверх