Філантроп та колишній топ-менеджер Microsoft Мелінда Ґейтс випустила книгу «Мить піднесення» про права жінок. У видавництві BookChef виходить її переклад українською. Редакція AIN.UA наводить уривок з книги.
Упродовж тривалого часу економісти не хотіли визнавати, що неоплачувана праця — теж праця. Не хотіли вони визнавати й свого упередженого ставлення до деяких видів «жіночої праці», а також того, як сильно вона недооцінюється та як нерівно відбувається розподіл цих обов’язків між жінками й чоловіками.
Коли економісти вирішили оцінити продуктивність родинних ферм, то врахували лише години праці на фермі, але не врахували, скільки годин витрачає жінка на приготування їжі й прибирання, щоб забезпечити членам сім’ї можливість працювати на фермі. Навіть дуже досвідчені й мудрі аналітики роками оминали той чинник, або ж зовсім не помічаючи його, або знецінюючи його важливість і обґрунтовуючи це тим, що так влаштовано світ. Така от жіноча доля.
Тим часом економісти й далі ігнорували неоплачувану жіночу працю, і ситуація дійшла до абсурду, коли в жінок стала з’являтися можливість працевлаштуватися. Жінка працює на повний робочий день, а, повернувшись з роботи, допомагає дітям із шкільними завданнями, орудує порохотягом, пере білизну, готує вечерю й вкладає дітей спати — тобто безоплатно працює ще кілька годин, які ніхто не помічає й не враховує.
Першою цю глибоку ґендерну нерівність помітила економістка Мерилін Ворінг. Ставши 1975 року членом парламенту Нової Зеландії в досить юному 23-річному віці, Ворінг уже знала, що таке бути жінкою, яка працює і працю якої не помічають чоловіки, бо правила встановлюють саме вони.
Мерилін вирішила ознайомитися з результатами досліджень неоплачуваної жіночої праці, але не знайшла жодного. Вона попросила допомоги в свого знайомого економіста, але він відповів: «Мерилін, із цього питання нема жодних досліджень. Ти розбираєшся в тому. Стань першою».
Так Ворінг вирушила в подорож країнами світу, вивчаючи питання неоплачуваної праці. За її підрахунками, якщо для виконання хатніх обов’язків залучити найманих працівників за ринковими тарифами, неоплачувана жіноча праця стане найбільшим сектором глобальної економіки. Одначе економісти вперто не хотіли цього визнавати.
Мерилін описувала ситуацію так: «Ми платимо, щоб віддати дитину в дитсадок. Ми платимо за газ, на якому готуємо їжу. Ми платимо фабриці, яка виробляє сухі сніданки. Ми платимо за воду, що струменить з наших кранів. Платимо ресторану за страву, платимо пральні за чистий одяг. Але ніхто не платить жінці, яка робить усе це самотужки — доглядає за дитиною, рубає дрова, меле крупу, приносить воду, готує їжу й пере одяг. Ніхто навіть і гадки не має оплатити їй ту працю. То «жіночі хатні справи». Вони мають бути «безкоштовними».
Коли 1988 року Ворінг випустила книжку «Якби жінки рахували: нова економіка фемінізму», американська економістка Джулі Нельсон зазначила: «Робота Мерилін Ворінг нарешті відкриває людям очі».
У 1985 році ООН ухвалила резолюцію, відповідно до якої уряди держав світу мали до 2000 року підготувати дані з неоплачуваної жіночої праці, але після публікації книжки Ворінг кінцевий термін змінили на 1995 рік.
У 1991 році в США членкиня конгресу внесла законопроект, відповідно до якого Бюро трудової статистики мало в своїх дослідженнях часових витрат враховувати працю в господарстві, догляд за дітьми та інші види неоплачуваної праці. Законопроект не затвердили (бо на той час у конгресі було лише 6% жінок). Його внесли повторно в 1993 році, а потім у 1995 році, але щоразу безуспішно.
Як писала Ворінг, «чоловіки не бажають так легко розлучатися з системою, в якій половина населення світу працює на другу половину безкоштовно», бо чоловіки усвідомлюють, що «саме через такий великий обсяг неоплачуваної праці в тієї першої половини не вистачить енергії, щоб боротися за свої права».
У 2003 році Бюро трудової статистики США нарешті почало вести загальнонаціональний облік часових витрат, у якому враховувався час на виконання хатніх обов’язків і виховання дітей. Дані свідчать, що в чоловіків залишається набагато більше часу на відпочинок, скажімо, на ігри та фізичні вправи, тоді як жінки виконують не лише більше неоплачуваних обов’язків, а й більше працюють загалом.
Коли існування проблеми визнали, стали пропонувати й розв’язання для її усунення. Після публікації праці Ворінг економістка Діана Елсон розробила систему на три кроки, яка допомогла б позбутися нерівності між кількістю годин, що витрачають на неоплачувану працю чоловіки й жінки. Три кроки системи такі: визнати, зменшити, перерозподілити.
На думку Елсон, спершу ми маємо визнати, що категорія неоплачуваної праці справді існує. Саме тому уряди країн мають ураховувати години, що їх витрачають жінки на ці обов’язки. Після цього ми можемо зменшити кількість годин неоплачуваної праці, використовуючи такі сучасні технології, як мультиварки, пральні машини чи вдосконалені молоковідсмоктувачі. До того ж ту працю, яку скоротити неможливо, треба справедливо перерозподілити між жінками й чоловіками.
Концепцію неоплачуваної праці я помічала на прикладі власної сім’ї. Буду з вами відвертою: виховуючи дітей і пораючись у господарстві, я завжди мала чудових помічників, які багато обов’язків виконували за мене. Мені невідомі труднощі, з якими стикається багато молодих сімей, намагаючись знайти баланс між сім’єю й роботою. Саме тому я не можу стати голосом таких сімей, як не можу й порівняти свою ситуацію з їхньою. Та мені все одно відомо, як деякі аспекти неоплачуваної праці можуть збити жінку з пантелику, бо відчуваю їх і на собі.
Виховувати дітей — це величезна праця: треба відвезти їх до школи, до лікаря, на спортивну секцію чи курси акторського мистецтва; треба допомогти їм з домашнім завданням, разом з ними пообідати, відвезти на день народження однокласника чи на випускний вечір. Це забирає багато часу. Іноді мені просто хочеться підійти до Білла й голосно закричати: «Допоможи!».
Коли восени 2001 року Джен мала йти до дитсадка, ми знайшли чудовий заклад, але до нього треба було їхати тридцять-сорок хвилин через місто. Я усвідомлювала, що цю дорогу мені доведеться долати двічі на день. Коли я поскаржилася Біллу, скільки часу витрачатиму на дорогу, він відповів: «Я теж можу возити й забирати Джен».— «Справді? — перепитала я. — Ти справді згоден на це?» — «Звісно, — сказав він. — Так я матиму більше часу, щоб з нею поспілкуватися».
Щоб завезти доньку до дитсадка, Білл долав півгодинну дорогу, потім розвертався, знову проїжджав повз наш будинок і їхав на роботу до Microsoft. Так він робив двічі на тиждень.
Приблизно через три тижні, коли була моя черга відвозити Джен, я помітила, що дуже багатьох дітей теж привезли татусі. Я підійшла до однієї з мам і спитала: «Не знаєте, чого сьогодні так багато татусів?». А вона відповіла: «Коли ми побачили, як Білл привозить дочку, то вдома сказали своїм чоловікам: «Якщо Білл Ґейтс може привезти дитину до дитсадка, то зможеш і ти».
Якось увечері кілька років потому я як завжди затрималася на кухні довше за всіх, бо мала прибрати зі столу після всієї сім’ї. Тоді мене це враз збісило і я голосно заявила: «Ніхто не піде з кухні, поки мама не закінчить». Бути матір’ю не означає постійно прибирати зі столу посуд, коли після вечері всі одразу ж розбігаються у своїх справах. Білл підтримав мене й запропонував помити посуд (хоча, мушу визнати, я погодилася на це неохоче — адже ніхто не вміє робити це краще за мене).
Якби я могла прочитати думки своїх читачів, мене занепокоїло б те, про що міг подумати дехто з вас: «О Боже, ще одна заможна жіночка, яка втомилася останньою йти з кухні. А їй удосвіта не доводиться вставати. І діти її не їздять до школи на автобусі, ходять до найкращих шкіл і дитсадків. Та ще й чоловік сам пропонує відвозити дітей і мити посуд». Так-так, я все це розумію. Мені справді не знайомі проблеми більшості жінок, але це не означає, що мені зовсім незнайома проблема неоплачуваної праці.
Источник: ain.ua
Самые актуальные новости - в 
